Є лише дві причини жити: працювати над собою, плекати свою особистість та боротись за неї.

Спочатку, вони перестають чути себе. У вухах лунають тисячі чужих порожніх голосів, але не чутно власного. Оцінки і "авторитетні думки", "аналітичні статті" і "наукові роботи", "дослідження" і "література", масове кіно та розваги. Вони тонуть, захлинаючись у океані з вакууму, не бажаючи смикнути за рятівне кільце, яке завжди бовтається у них на грудях. Так, є такі, що не знають, як працює цей механізм, але всі вони чули про інструкції, що почали писатись ще тисячоліттями тому. Але вони так і наважились взяти їх до рук, вважаючи занадто складними чи непотрібними. Замість цього вони повірили в те, що їх мають рятувати якісь люди у човнах, а не власний жилет. Але чекаючи, вони лише наближують час своєї смерті, коли будуть замурованими у труні живцем. Неможливо одужати, якщо замість лікування відмовлятись вірити у свою хворобу, обманюючи себе, не врятуватись, якщо не смикнути за кільце.

Не чуючи свого голосу - до нього оглухнеш і врешті зрадиш собі. Cogito ergo sum!