Єдине, як ми можемо вшанувати великих - читати їх, дивитись, слухати.

Є лише дві причини жити: працювати над собою, плекати свою особистість та боротись за неї.

Спочатку, вони перестають чути себе. У вухах лунають тисячі чужих порожніх голосів, але не чутно власного. Оцінки і "авторитетні думки", "аналітичні статті" і "наукові роботи", "дослідження" і "література", масове кіно та розваги. Вони тонуть, захлинаючись у океані з вакууму, не бажаючи смикнути за рятівне кільце, яке завжди бовтається у них на грудях. Так, є такі, що не знають, як працює цей механізм, але всі вони чули про інструкції, що почали писатись ще тисячоліттями тому. Але вони так і наважились взяти їх до рук, вважаючи занадто складними чи непотрібними. Замість цього вони повірили в те, що їх мають рятувати якісь люди у човнах, а не власний жилет. Але чекаючи, вони лише наближують час своєї смерті, коли будуть замурованими у труні живцем. Неможливо одужати, якщо замість лікування відмовлятись вірити у свою хворобу, обманюючи себе, не врятуватись, якщо не смикнути за кільце.

Не чуючи свого голосу - до нього оглухнеш і врешті зрадиш собі. Cogito ergo sum!

Можна скучити за своєю землею, домом, друзями, коханою жінкою. Та можна не менш скучити за книгою. Йти раніше додому, щоб лягти разом під ковдру, стиснути її в долонях і слухати її розповіді, йти по вулицях і шкодувати про те, що не можна читати на ходу і думати про те, щоб десь скоріше сісти і поновити вашу інтимну розмову, не переставати думати про неї й через 5 хвилин після зустрічі, або навіть згадувати про неї до кінця свого життя. Якби в мене спитали, хто є найвизначнішим винахідником, я б не роздумуючи назвав ім'я Йогана Гутенберга.

Немає нічого неможливого. Але іноді неможливо змусити себе у це повірити.

Можливо, це Господь робить для того, щоб ще більше загартувати мій характер і волю… Готує до більш тяжких випробувань та потужних ударів, дивиться, як я переношу такі незначні (або "незначні") труднощі. Він готує мене до більш важливих справ, під час яких, я впевнений, мені доведеться стовкнутися і не з таким…

Сейчас я расскажу Вам что такое жизнь на примере.

Вот сделали вы какой-то очень сложный проект, вышли на балкон и, облокотившись на перила, жадно втягиваете сигаретный дым. А погода такая хорошая, солнышко светит, птички поют, и так хорошо и сладостно на душе. И в тот момент, когда вы ловите себя на этой мысли, вам на голову опускается газетный сверток, наполненный кошачьими экскрементами. Вот вам и вся аллегория.

Люди боятся конца света, при этом забывая, что у каждого из них обязательно будет свой.

Если у человека, который с кем-то встречается есть запасной вариант, эти отношения заранее обречены.

"Не суди - і не будеш судимим". Чому не можна засуджувати людину, проте можна судити її вчинки?

Для мене відповідь така - кожна людина поєднує у собі погане й добре, мерзоту й красу тощо. Тобто не можна судити людину за те, що було надано їй Богом (природою) та на що сама вона впливати не може. А ось з вчинками інша справа. Людина, на відміну від тварини, має свободу та розум, який дозволяє контролювати свою поведінку, а не слідувати інстинктам. Тому, коли людина робить щось дурне - це, як правило, результат її вибора. Гадаю саме цей, біблійний підхід, й заклав основу до розуміння злочину, як суспільно-небезпечного діяння, а згодом й відкинув теорію Чезаре Ломброзо.

… женская красота - приманка. Может и красота всего Мира тоже? Кажется, она заманивает нас, чтоб со временем мы смогли увидеть нечто настоящее, то, о чем нельзя говорить всем и сразу.

Есть ситуации, которые ставят меня в затруднительно-идиотское положение. Одна из них, когда мой знакомый или приятель (а девушек это особенно касается) обсуждают другого человека, при этом смотрят на меня в ожидании реакции, реплики или комментария. По правде сказать, у меня это вызывает стойкое отвращение, и уверен, хоть немного, но все же оно проявляется на моем лице. Как следствие, это вызывает недоумение с их стороны, которое с легкостью читается в глазах.

Прежде чем обсуждать, посмотрите в себя! Интересно, будет ли что сказать после этого?

Одиночество

Есть мнение, что следует отличать одиночество от уединения. Одиночество - это когда человек не может (или не хочет) устанавливать контакт с другими людьми, когда между ним и обществом (тж. определенными людьми, группами) отсутствует возможность быть понятым, диалог.
Уединение же - временный отказ или ограничение от общения с другими людьми. В таком случае, человек знает, что у него есть люди которые его понимают, он видит себя составным элементом общества. Думаю, разница между понятиями очевидна.
Сразу же примеряю эти категории на себя. Можно ли говорить об уединении, если оно принимает постоянный характер? Если не совсем уж и нуждаешься в том, чтоб тебя понимали, и разделяли твои мысли? Если больше всего, что интересует - это независимость, возможность использовать время по своему желанию, "быть садовником среди своих мыслей", то это одиночество или хроническое уединение? Я вполне легко могу наладить общение с человеком, но у меня нет в этом потребности. Мне становится безразлично мнение окружающих, я направлен в себя. В общем, какая-то странная форма интровертности, и мне кажется, если б завтра я отправился на необитаемый остров, я нисколько б не расстроился будь со мной планшет и доступ к интересующим книгам.