9 April

October sky, 1999, Joe Johnston.

Кіно про мрії та бажання їх здійснити, незважаючи ні на що: осуд чи нерозуміння з боку батьків, друзів та оточуючих, вік, недостатність знань, навичок, життєвого досвіду та будь-яких інших перепон на шляху.

Сила: здоровий індивідуалізм - це сміливість прислухатись до свого "Я" і слідувати за його голосом. Головне бажання, можливості знайдуться.

4. Підлягає перегляду.

Єдине, як ми можемо вшанувати великих - читати їх, дивитись, слухати.

Володимир Горовиць - один з найвеличніших піаністів світу народився у Києві у 1903 році. У 10 років вступив до Київського музикального училища (пізніше консерваторія), яку закінчив у 17. Але диплому не отримав через те, що не скінчив гімназії. Свій перший сольний концерт дав у Харкові одразу після закінчення навчання. Для того, щоб врятувати свою родину від голоду з 1918-1925 разом зі скрипалем-одеситом Натаном Мільштейном гастролює по СССР. У 1925 їде до Німеччини. Разом з Мільштейном мали величезний успіх, дебютуючи з першим концертом Чайковського, "у Парижі, коли грав Горовиць, викликали жандармів, щоб втихомирити публіку, яка в екстазі ламала крісла". У січні 1928 Володимир блискуче виступив у Карнегі-холі в Нью-Йорку, об'їздив з оглушливим успіхом безліч міст Америки, у якій вирішив залишитись, прийнявши громадянство у 1944 році. У 1943 дав благодійний концерт для потреб військового відомства (йшла Друга світова війна) у Карнегі-холі, виконавши 1-й концерт П. І. Чайковського. Концерт приніс 10 мільйонів 941 тисячу доларів - рекордна сума для концерту класичної музики (понад 100 мільйонів по купівельної вартості долара початку ХХІ століття).

Про мотиви рішення Горовиця залишитись на Заході можна судити з того, що рідного брата та батька Володимира все життя переслідувала совєтьська влада, врешті вбивши обох. Сестрі Регіні, яка викладала у Харківській консерваторії до кінця свого життя так і надали ступня доцента, а у 1975 КГБ відмовило їй відвідати брата у США.

Горовиць відвідав Батьківщину лише у 1986 року, після 61-річної перерви, давши з тріумфальним успіхом концерти у Москві та Ленінграді.

Наприкінці життя Володимир Горовиць отримав від президента США Рональда Рейгана найвищу американську нагороду — Медаль Свободи. З 1962 по 1989 рр. отримав 24 премії «Гремі».

Володимир Горовиць помер у 1989 році у Нью-Йорку. Похований у родинному склепі свого тестя Артуро Тосканіні на кладовищі Cimitero Monumentale в Мілані.

З 1995 р в Києві проводиться Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця.

Відпрацював останній борг по міжнародному. Йдучи Пушкінською раптом звернув увагу на кав'ярню, повз якої проходив тисячі разів. Вирішив зайти, бо скоріше хотілось знов відкрити цю книгу і зануритись у її світ. Затишний інтер'єр маленької кав'ярні, гостинно запрошував у середину м'якістю своїх кольорів і світлом. Кава видалась огидним розбавленим кисляком за 18 грн. та ще потворна дешева вітчизняна "поп - музика" настирливо уривалась у вуха. Так я просидів, мабуть, з сорок хвилин, схилившись над книгою, а потім неочікувано для себе схопився і вийшов на вулицю.

Пушкінський узвіз вітав мене сирістю та громіздкістю стін своїх будинків, як раптом мені здалось, що я побачив знайомі мені риси у обличчі зустрічної людини.
- Привіт!, - я простягнув руку і посміхнувся тією щирою усмішкою, яку не можна стримати.
- О, привіт! Я йду і гадаю собі це ти чи не ти. Не впізнав тебе з цією зачіскою і борідкою. Що ти тут робиш?, - і здалось, що моя усмішка, немов цвіркун перестрибнула на його обличчя.
- Та, зупинився кави попити. А ти?
- А я йду з цієї вонючої практики.
Потім він зупинив погляд на моєму обличчі і вимовив те, що мало б мене сильно вразити, але було сприйнято мною як слова, які я давно очікував почути від нього. Як я потім здогадався так сталось саме через те, що сам я хотів це сказати йому при першій нагоді.
- Чуєш, а я давно хотів з тобою випити. Як ти на це дивишся?
Я відчув, як моє обличчя напружилося, прийнявши серйозний та зосереджений вираз.
- Обов'язково!, - одразу випалив я.
- Ось тільки з сесію розберемось і одразу, - немов би не помічаючи моєї реакції відповів він.

Потім я йшов і згадував всі ті моменти, коли мені хотілось просто набрати номер цього малознайомого хлопця або написати йому і запросити на зустріч, але весь час, щось мене стримувало. І ось він сказав те, що хотів сказати я. Якесь взаємне мовчазливе і напівінтуїтивне тяжіння один до одного. Мені здається, що це буде другий чоловік, якого я по-справжньому полюблю.