Відпрацював останній борг по міжнародному. Йдучи Пушкінською раптом звернув увагу на кав'ярню, повз якої проходив тисячі разів. Вирішив зайти, бо скоріше хотілось знов відкрити цю книгу і зануритись у її світ. Затишний інтер'єр маленької кав'ярні, гостинно запрошував у середину м'якістю своїх кольорів і світлом. Кава видалась огидним розбавленим кисляком за 18 грн. та ще потворна дешева вітчизняна "поп - музика" настирливо уривалась у вуха. Так я просидів, мабуть, з сорок хвилин, схилившись над книгою, а потім неочікувано для себе схопився і вийшов на вулицю.

Пушкінський узвіз вітав мене сирістю та громіздкістю стін своїх будинків, як раптом мені здалось, що я побачив знайомі мені риси у обличчі зустрічної людини.
- Привіт!, - я простягнув руку і посміхнувся тією щирою усмішкою, яку не можна стримати.
- О, привіт! Я йду і гадаю собі це ти чи не ти. Не впізнав тебе з цією зачіскою і борідкою. Що ти тут робиш?, - і здалось, що моя усмішка, немов цвіркун перестрибнула на його обличчя.
- Та, зупинився кави попити. А ти?
- А я йду з цієї вонючої практики.
Потім він зупинив погляд на моєму обличчі і вимовив те, що мало б мене сильно вразити, але було сприйнято мною як слова, які я давно очікував почути від нього. Як я потім здогадався так сталось саме через те, що сам я хотів це сказати йому при першій нагоді.
- Чуєш, а я давно хотів з тобою випити. Як ти на це дивишся?
Я відчув, як моє обличчя напружилося, прийнявши серйозний та зосереджений вираз.
- Обов'язково!, - одразу випалив я.
- Ось тільки з сесію розберемось і одразу, - немов би не помічаючи моєї реакції відповів він.

Потім я йшов і згадував всі ті моменти, коли мені хотілось просто набрати номер цього малознайомого хлопця або написати йому і запросити на зустріч, але весь час, щось мене стримувало. І ось він сказав те, що хотів сказати я. Якесь взаємне мовчазливе і напівінтуїтивне тяжіння один до одного. Мені здається, що це буде другий чоловік, якого я по-справжньому полюблю.